Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

довго дуплило, їхати чи ні, в яку країну їхати, як їхати, з ким їхати і коли саме їхати, що приперлися ми до Керали в натуральний свинячий голос – в люту спеку, на початок штормового сезону. Люту не того, що вона в місяці лютому наступає, а того, що об’єктивно за такої температури у всього живого є шанс пожалкувати про те, що воно живе. Сподіваюся, що колись і я вчитимуся на чужих помилках і відкриватиму в компі ще й гугл, окрім фейсбука, де на питання «Чи був хтось там-то й тоді-то?», отримуючи відповідь «ні», я думаю: «Ну і ладно, от і виясню сама…». Емпіричний досвід – наше все, звісно, але пора б у тридцять років бодай таким-сяким розумом розжитися, а не лише наметами і спальниками на всі сезони й усі клімати…

Так от. Звісно ж, першим ділом усі звичайні люди, діставшись місця відпочинку, йдуть до моря. Це таке собі паломництво символічне для всіх нас, хто виріс без моря під носом. А тут ще й океан, то ж велетенська різниця! Я ніколи не забуду своєї першої з ним зустрічі і завжди заздрю тим, хто бачить океан уперше в житті. Для Кори то не був перший раз – вона вже бачила Атлантику у Франції, щоправда, мало що може розказати про її особливості, бо мала тоді лише один місяць від народження. Зате лишаться в Кори на все життя епічні фотографії, де тато, стоячи на скелі, тримає її крихітну на руках. І світ був прекрасним, і мужики сильними, і чайки жирними, вирішить колись Кора.

А от Каю ця дивовижа приголомшила повністю. Так у нас перші конекти з океаном і пройшли – то їх дико тягло до нього, то, варто було хвилі збити разочок із ніг, від нього відлякувало. Найгірше було тоді, коли у них двох ці фази відрізнялися – одне репетує, що хоче у воду, інше, що хоче від неї якомога далі. За умов, коли я у цьому вирі протиріч є єдиним дорослим, згори вже на світанку смалить сонце й звідусіль сходяться ласі до спектаклів місцеві роззяви, можна легко і приємно з’їхати з глузду.

Я гадаю, вже зайвим є казати, що самій мені покупатися вдається за двадцять днів рази зо три, коли в зону ураження моїми дітьми потрапляє яка-небудь співчутлива англійська тіточка й відволікає їх відерцем і лопаткою, чи коли я, плюнувши на все, йду в безмежну даль океанську, а діти на березі волають так, що жодному гуркоту хвиль їх не заглушити: «Мама!!! Не йди!!!»

Тим часом, чим ближче до березня, тим суворішими ставали хвилі. Навіть дорослому дедалі важче було зайти в океан, аби бодай встояти на ногах, я вже мовчу про поплавати. Ці хвилі збивають, затягують, перевертають, змушують відчути всю нашу людську нікчемність в умовах некерованої стихії. Воно, звісно, приємно отак кілька разів врізатися в тіло височенної водяної гори, але коли щоразу після такої зустрічі тебе відтягує все далі й далі від берега й при цьому ти явно не олімпійський чемпіон із плавання, робиться не надто комфортно.

Дай-но я ліпше, думаєш, посиджу оно там на піску і, поки всі ці правильні нью-ейджери своєю йогою займаються, вип’ю крихітну пляшечку рожевого вина, припасену ще з літака. Помилуюся цим містичним заходом сонця – він же тут, на півдні Індії, фактично як на краю світу. Розпечене пурпурне сонце занурюється в сизий океан, діти грають у футбол з місцевими парубками, йоги осудливо косяться на моє мікроскопічне вино. Заздріть мовчки, шо.

Коли ми півроку по тому потрапили на Адріатику в Хорватію, я зітхнула з полегшенням – повний штиль, лагідно прогріта галька, тиха бухта з корабликами, м’які кольори передзахідного сонця. Ну, думаю, тепер-то накупаються на рік вперед. Але воно й надалі було, як лотерея – їм моря й хочеться, і колеться. Головне не сильно на дітей нависати, хай самі роблять вибір.

Мої оно зробили вибір – закидали російського хлопчика галькою. Видно, виражали так симпатію. А він, хоч і вдвічі більший за них, стояв, бідний, і плакав. А вони не могли збагнути, чого то хлопчик взаємністю не відповідає. Страх води нападав то на Кору, то на Каю – чорт забирай, можна було заощадити на надувних колах, вони однаково лише по черзі купалися. Жартую, звісно, – я до колекції Каї на день народження ще й надувного човна купила з насосом і веслами. Дня два він у нас прослужив, я навіть встигла відчути себе дівчиною з веслами, а діти в човнику тішилися, як дурні – оно яка в них мама, чиста біозброя пролетаріату…

Коротше, якщо ваші діти бояться води, не варто їх вчити плавати зоологічними методами: ото кину зараз на середину озера, хай пливе. Дайте їм звикнути, їх і так пре. Хай собі в піску копаються чи мушлі збирають. І навіть те, що в басейні з тренером вони плавали блискуче, а у відкритій воді розгубилися, хай вас не тривожить – усьому свій час. Розслабляйтеся, насолоджуйтесь. Ну хіба що ви яну-клочкову виховуєте, тоді, звісно, мене не слухайте.

А ще море – чудовий індикатор того, збісилися діти з жиру чи ні.

– Діти, на море йдемо? – питаю я бадьоро, сподіваючись на купу ентузіазму у відповідь.

– Ми не хочемо на мойе!!! – репетують вони в один голос. – Ми хочемо в Яйемче, до бабці і до діда!!!

Отак от. Нарешті Гуцулія бере свій реванш у моря, відсутністю якого завжди так переймалася і про чиє прадавнє тут існування нагадували їй лише доісторичні мушлі, знайдені подекуди в горах. Ну і якщо вже пішла така бандерівська тема, не можу не пригадати крихітного, але дуже смішного епізоду з Барселони.

Квітень після зими 14-го року. Мої діти при сонячній погоді і відносному теплі порозбиралися до трусів і скачуть по воді на пляжі Побленоу. Поряд – сімейство з Росії, закутане якогось дива так, наче не вони з довколасибірських земель панаєхалі. Їхні діти заздро поглядають на моїх, не наважуючись підійти ближче до холодної і мокрої води. І тут ці дві американо-бандерівки, просто тобі на замовлення Держдепу, синхронно розвертаються до північно-східних сусідів і, бризкаючи водичкою в їх бік, горлопанять слова улюбленої дитячої пісеньки: «Ото собі кізонька капусту їсть, своїм воріженькам на злість, на злість!»

Е.

Естетика

Усі дівчатка в садку ходять із довшим за наше волосся: хто з хвостиками, хто з косичками, хто з густим каре. Кора,